Щоб вижити, боєць пив протухлу воду з засохлого болота, й таки дочекався порятунку

Дві доби на полі бою на Луганщині, яку ворог з останніх сил намагається захопити, пролежав на самоті важкопоранений боєць Національної гвардії України Дмитро із позивним «Фін». Без їжі, під палючим сонцем вдень та холодними ночами. Щоб вижити, боєць пив протухлу воду з засохлого болота, й таки дочекався порятунку.

Історію військового описав у ФБ боєць Збройних сил України Max Bugel наприкінці травня.

“Сьогодні був дуже складний день. Але також і хороший — через те що зробили дуже добру справу. Під час виходу знайшли бійця, якого під час бою поранили. В гарячці бою підрозділ відступив, а хлопця залишили. Вийшло так, що і ворог відступив. В результаті чотири дні Дмитро провів в посадці сам. Наклав турнікет і зупинив кров, але від поранення ослаб і самостійно вийти до своїх позицій не зміг. Знайшов глиняну яму, де затрималася дощова вода… Цього йому вистачило, щоб протриматися весь цей час. Як ми його витягували — це окрема історія. Одного бійця відправив до позицій за лікарем, а ще з трьома транспортували його понад три кілометри”, – написав він.

Згодом боєць-рятівник уточнив, що Дмитро провів в посадці не чотири, а дві доби, і його група повернулася за ним, щоб забрати, але Макс із побратимами встигли першими.

Історію свого порятунку Дмитро розповів у інтерв’ю “Фактам”.

Про обставини бою

“Спільна група бійців Нацгвардії та ЗСУ отримала завдання зайняти певну висоту та провести розвідку на місцевості, чи немає там росіян. Висоту ми зайняли. Далі вирушили у розвідку. На височині ліс. Той ліс за формою наче штани. Недарма ми й назвали цю позицію «Штани». У низовині між «штанинами» — пшениця, рілля, яри, чималий протитанковий рів. Там був ворог. Ми чули їхні розмови. Коли ми проводили розвідку, нас засікли та почали «крити» з чого тільки можна… Можливо, бронетехніку підтягнули. Ми теж відповідали, а наші мінометники за нашим корегуванням влучно вразили ворога. Але сили були нерівні, тож нам довелось відходити.

Ми відходили густою пшеницею… І ось поранили одного хлопця з нашої групи, досить міцного за статурою. Ще один хлопець загинув на моїх очах, необережно скочивши під обстрілом. Ми удвох із командиром взводу 128-ї окремої гірсько-штурмової бригади ЗСУ із позивним «Сократ» евакуйовуємо нашого пацана полем під обстрілом. І далі «прилетіло» вже мені”.

Про поранення

“Спершу у праву руку. Я лівою рукою допомагаю тягнути пораненого. У правій — автомат наготові. І тут на моїх очах ствольна коробка автомата розлітається в друзки, випадає бойова пружина. Я бачу, що вказівний палець зависає нерухомо. Пряме влучання прямо у зброю! Тоді ще мені вдалось накласти собі турнікет. Потім важчезний удар по лобі. Наче кувалдою добряче гепнули. У очах помутніло. Як виявилось, куля влучила прямо у шолом. А по голові лише черкнула рикошетом. Але це були ще відносно легкі рани, тож ми далі тягнули побратима!

І ось ще влучання у ліву руку. Куля влучила у суглоб, перебивши його. Потім «промандрувала» тілом та вийшла наскрізь нижче ключиці. Ліва рука висне нерухомо. Добре, що мужній та холоднокровний «Сократ» наклав мені намертво турнікет. Так і врятував життя! Тягнути пораненого я вже не міг. І навіть сильний «Сократ» нас удвох вже б не витягнув… А навколо нас жорстокий бій. Кулі свистять, міни та гранати рвуться. Хлопці з лісу передають по рації, що дістатись до нас не можуть, бо ж обстріл. Ми у рацію чули, що ще одного нашого побратима поранено в обличчя.

Шалена спека. Я відчуваю, як від крові поступово набрякає мій одяг. Плюс ми ж без води. Тоді як при важких пораненнях та крововтраті — головне пити якомога більше та частіше. Сили тануть просто на очах. А навколо лише пшениця. І от тоді я, мабуть, час від часу почав втрачати свідомість. Бо пам’ятаю навколо то бій, то тишу. Декілька разів. Заплющив очі — бачу та чую одне, відкрив — нічого вже немає”.

Про те, як вижив

Дмитро пригадує, що вижити йому допомогла вода з болота та ті ж безуспішні мандри за примарами. Бо хлопець увесь час рухався, тож не замерзнув.

“У низовині лісопосадки та ярку… було болото, яке ще не висохло. І там у мочарах, глині та камінні — вода. Нарешті вода! Хай тепла, хай затухла. Я сьорбав її великими ковтками. Потім ще знайшов якийсь слід від військового черевика. Там теж краплини води. Саме завдяки цій воді я дещо поновив сили. Бо спрага не просто дошкуляла, вона палила мене вогнем. Усе тіло горіло. Ще намагався якось вибратись з того ярку. І знепритомнів та гепнувся додолу десь з триметрової висоти. Коли отямився, у грудях було дуже боляче. І знову відчув, що щось липке сочиться тілом. Згодом лікарі пояснили, що я добряче забив обидві легені. Рани кровили на тілі. І старі, і нові”.

Про евакуацію

“Другий ранок подав надію. І ось бачу, ярком йдуть бійці. Добре озброєні, екіпіровані. Думаю, якщо це росіяни — все, капець! Мало того, що вб’ють, ще й замучать перед смертю. А у мене зі зброї лише ніж. І я лежу, знесилений. Але побачив на одному з хлопців українську «піксельку». Бійці мене теж помітили. Кричать українською: «Ти хто? Що тут робиш?» А я й слова вимовити не можу від знесилення. Згодом виявилось, що це була розвідувальна рота другого батальйону львівської 80-ї десантно-штурмової бригади. Вони й стали моїми янголами-охоронцями! Хлопці тоді обстежували місце нещодавнього бою.

Потім вони зрозуміли, хто я і звідки. Бо знали, що під час минулого бою один поранений воїн, тобто я, «загубився». А я не пам’ятав, скільки діб минуло, тому й сказав, що «робінзоню» тут вже чотири доби. Хлопці пригостили мене плиткою вафель. А я ще хлопцям сам запропонував випити води. Бо ж вони теж були спраглі. Вони ще здивувались, мовляв, як ти міг пити ту каламуть?

Десантники надали мені ще на місці першу допомогу, вкололи знеболювальне…”.