За 5 годин в Києві почула стільки маленьких історій, що вистачить на цілий рік, на цілу книжку вистачить.
Біля метро Кловська мама і дівчинка років 10 чують, як гримить грім. Мама лякається, мама хапається за серце, а дівчинка спокійна. Дівчинка обіймає маму тоненькими руками, дівчинка голубить її, каже: нунуну, не переживай, це ж зовсім інший звук. Зовсім! Мамулю, відкрий очки, це просто літній дощик, теплий, як ти любиш…
Дівчина кричала на хлопця посеред вулиці: Вадік! На шо ти мені здався! Ти бачив, хто в Києві щодня! То Шон, то Пен! То Джонсон, то Бренсон! Вадік, у тебе нема шансів!
Знайома надіслала повідомлення: Ясю, можеш допомогти, треба 50 тисяч – не вистачає на автівку на фронт. Тільки прочитала, приходить: відбій, вже зібрали. Неймовірні люди.
По вулиці вздовж вокзалу йшов військовий і ніс на собі рюкзак, якісь пакунки, маленького хлопчика в окулярах, маленького мохнатого собаку і чималенький торт. Позаду йшла жінка і плакала, і усміхалася, і торкалася його руки легенько. Ніби перевіряючи, що це справді він. Що він справжній.
В ліфті їхала родина.
— Мама, мама, мама, пам’ятаєш ти обіцяла мені кошеня?
— Так, пам’ятаю.
— Так от, мені треба три кошеня! Я назву їх Зе, Се, і У. Ну типу по-китайськи. А разом вони будуть ЗСУ!
Жінка зі срібним волоссям сказала в слухавку: це звісно не найкраще літо, але ж мені тільки 80… Все ще буде…
Вечірній Київ вмивався дощем, вмивався сльозами щастя за тих, хто повернувся, вмивався сльозами горя за тими, хто пішов на небеса і дивиться тепер за нами з великих чудернацьких хмар. Вечірній Київ всіх обіймав, і Шона, і Пена, і Річарда, і Бренсона, і навіть Вадіка. У Києва на всіх вистачало любові, вистачало терпіння, на всіх віри у перемогу вистачало.
Люблю вас, люди.
